"Гаррі Поттер" в російському полоні. Як український морпіх у камері переповів сім книжок фентезі

1495 днів у російському полоні - без зв'язку з рідними, без розуміння того, що відбувається в Україні і чи вона вистояла. У темряві, де, здавалося, не залишилося нічого людського, вижити й зберегти внутрішні сили українському морпіху Олександру Іванову допомогла дитяча казка, сповнена глибоких філософських сенсів.

32-річний Олександр - великий шанувальник "Гаррі Поттера". Він прочитав книжки культового фентезі Джоан Роулінг стільки разів, що практично вивчив їх напам'ять.

І в полоні, коротаючи нескінченно тягучий час, коли "вже всі думки передумав", він почав переповідати роман своїм товаришам по камері – сторінка за сторінкою, розділ за розділом – пошепки, щоб не почули наглядачі.

"Я зупинявся завжди на найцікавішому місці, як у серіалах, - каже Олександр. – І щойно знову випадала можливість, хлопці просили мене розповідати далі".

Так, Олександр ненавмисно повторив те, що свого часу зробили багато відомих в'язнів. Василь Стус у таборах читав свої вірші співкамерникам, коли йому забороняли писати, італійський письменник Прімо Леві в Аушвіці переповідав іншим в'язням "Божественну комедію" Данте, а герой роману Івана Багряного "Сад Гетсиманський" розповідав у камері "Мадам Боварі".

BBC News Україна поговорила з Олександром через декілька днів після його звільнення. Він повернувся в Україну під час останнього обміну полоненими між Україною і Росією 15 травня. Разом із ним додому повернулися 205 українських військовослужбовців.

Зараз військовий проходить реабілітацію і чекає на таку вимріяну зустріч зі своєю дружиною Неллі і восьмирічним сином Демидом.

Маріуполь

Олександр народився в Києві. Ще в школі він вирішив звʼязати свою майбутню карʼєру з військовою справою – закінчив спочатку Київський військовий ліцей імені Богуна, а потім - військовий інститут Київського національного університету.

Після завершення навчання він потрапив до 501 батальйону військово-морських сил. Завдяки знанням англійської мови пів року служив в українському контингенті в Косово, а потім отримав посаду керівника фінансової служби 36-ї бригади морської піхоти в Миколаєві, має звання майора.

У Миколаєві він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Неллі – також військовою і такою ж палкою шанувальницею "Гаррі Поттера", як і він.

Початок повномасштабної війни Олександр і Неллі зустріли за 600 км одне від одного. Він був на ротації в Маріуполі, вона – вдома в Миколаєві з їхнім трирічним сином.

Про Маріуполь того часу Олександр згадує насамперед запах – "повітря просякнуте смертю".

Він пригадує сірі дні в бункері на заводі Ілліча, куди не потрапляло сонце, чорні мішки з людьми в коридорах і підрахунок загиблих, поранених, зниклих безвісти, а також відчайдушні спроби прориву.

На світанку 12 квітня він востаннє подзвонив своїй дружині і розповів, що вони ухвалили рішення здатися в полон.

"Він сказав, оце зараз в нас буде останній з тобою зв'язок, тому що в нас такий вибір", - розповідає Неллі.

Ще через кілька днів прийшло останнє СМС-повідомлення з його номера. Він написав, що живий, що він в Оленівці в "ДНР" у полоні і щоб вона більше на цей номер не писала.

Ні Олександр, ні Неллі не могли тоді навіть уявити, що знову побачать одне одного лише через довгі чотири роки невідомості.

В полоні

Найгірше в полоні не фізичні знущання, а те, як тебе намагаються зламати морально, розповідає Олександр.

"Фізично що? Ти вийшов на перевірку, 5-10 хвилин, і повернувся назад, а от психологічний момент тривав не тільки під час перевірки", - каже військовий.

Росіяни постійно розказували, що України як держави більше немає, що по її території весь час стріляють і там гинуть люди. Вони також не передавали листи. Олександр пригадує, як одного разу охоронцю наказали роздати листи полоненим, а він почав їх демонстративно спалювати.

За чотири роки Олександру вдалося лише раз відправити своїй дружині голосове повідомлення – дозволили надиктувати три речення, а наступного дня він отримав таку ж коротку відповідь від неї. Вона розповіла, що вони святкували день народження сина, були в кіно і дитячій кімнаті.

"Я тоді зрозумів, що якщо діти в Миколаєві (недалеко від фронту) ходять у кінотеатр, то це означає, що в Україні все добре", - каже Олександр.

Три роки зі свого полону він провів у колонії в Мордовії. Там була маленька камера на вісім людей, де більшість часу треба стояти. В ній туалет і умивальник з холодною водою, крихітний брусок мила, тюбик зубної пасти і рулон туалетного паперу на всіх на тиждень.

Раз у три-чотири дні - прогулянка по дві-пʼять хвилин. Тричі на день давали гаряче харчування, але його якість і кількість була така, що Олександр за час полону схуд на 30 кг.

В останній рік стало трохи легше, перевірок, під час яких зазвичай знущалися з полонених, майже не було, і навіть почали передавати листи від близьких.

Тим часом Неллі в Україні по крихтах збирала інформацію про свого чоловіка.

В основному все, що їй було відомо про Олександра, про його переміщення і фізичний стан, розповідали військові, яких обмінювали. В полоні вони вчили напамʼять номери телефонів дружин своїх товаришів і дзвонили їм після звільнення.

"І так в мене складалась картинка: ага, він був ось тут, потім він був в цьому місці, потім в цьому. Так я дізнавалася про його здоровʼя, про його думки", - каже Неллі.

А потім почали зʼявлятися інші новини. До Неллі дійшли чутки, що Олександр в полоні переповідає напамʼять "Гаррі Поттера".

"Я не здивувалася, - посміхається вона. – Але зраділа. Раз він там переказує "Гаррі Поттера", раз у нього є такий настрій, то не все так погано".

"Вʼязні Азкабану"

Із серією романів Роулінг про хлопчика-чарівника Олександр познайомився доволі несподівано.

У 2005 році, коли він був у шостому класі, він вирішив взяти участь у телевізійній грі для дітей "Найрозумніший", яку тоді вела російська ведуча Тіна Канделакі. Однією з тем підготовки були два світи фентезі – "Володар перснів" і "Гаррі Поттер". Олександр обрав другий.

Він пройшов відбір із тисяч кандидатів, але вилетів у першому раунді гри, зате сага про Гаррі Поттера захопила його назавжди.

Він із нетерпінням очікував виходу кожної наступної частини роману, а пʼяту книжку "Орден Фенікса" проковтнув буквально за день.

Пізніше читання "Гаррі Поттера" скрашувало йому довгу дорогу з Лівого берега, де він жив у Києві, до університету в Голосіївському районі.

"Зранку дорога в один кінець міста, ввечері – назад, завжди ці "тягучки", треба було гаяти час, і я все читав і перечитував "Гаррі Поттера" і так вийшло, що завчив його напам'ять".

Я прошу Олександра процитувати уривок, і він одразу видає голосом майстерного казкаря:

"Гаррі, є у відділі таємниць така кімната, яку завжди тримають закритою. Там зберігається сила, водночас дуже страшна й дуже чиста. Ця сила може зруйнувати та знищити твій світ. Може дати тобі таких сил, яких тобі ніхто і ніколи не дасть у житті. Ім'я цій силі кохання".

Це уривок з п'ятої частини роману, коли Дамблдор розповідає Гаррі про його силу, пояснює Олександр. Він додає, що, можливо, опис Гримучої верби (магічне дерево зі Всесвіту "Гаррі Поттера" – Ред.) він і не переповість детально, а от більшість діалогів – цілком.

Але як йому спало на думку розповідати цю історію у полоні?

Олександр згадує, що один із прийомів психологічного тиску в полоні – це заборона розмовляти одне з одним.

Вʼязні майже весь час з підйому до відбою проводять в камері стоячи і мовчки. В туалет - по команді, три прийоми їжі і все – потім знову стоїш і мовчиш. А ще безперервно грає радіо, по якому транслюють пропагандистські передачі про історію Росії.

"Так, ти весь час у своїх думках, - каже військовий. - Спочатку йшли якісь мрії про майбутнє, потім місяць-півтора починаєш будувати собі якісь плани, потім місяць-два згадувати всі моменти свого життя… Але наступає момент, коли тобі просто не лишається вже про що думати".

І так одного разу Олександр поділився з товаришами, що він - фанат Гаррі Поттера, і вони спитали його, про що ця книжка.

"А я кажу, викинути звідти я не можу нічого. Все одно стоїмо, то я розкажу все", - згадує він.

Олександр каже, що це нагадувало аудіокнигу і що він розповідав "з елементами сучасного телебачення - на цікавому моменті робиш паузу, кажеш: "Через 30 хвилин реклами ви побачите, що було далі".

І розповідь захопила його слухачів - дорослих чоловіків, які вже мали онуків, і 19-річного хлопця-строковика.

"Бувало таке, що ми лягаємо спати, і мені один із моїх товаришів каже: "Знаєш, Саня, чого я жду?" Кажу: "Чого?" Коли ми вже зранку встанемо, поснідаємо і ти продовжиш розказувати".

Так протягом місяця п'ять-шість годин щодня Олександр пошепки, щоб не почули охоронці, але емоційно й захоплено переповідав пригоди героїв Гогвартса. Коли він "входив у раж" і починав підвищувати голос, хлопці його заспокоювали. А коли він зрештою дійшов до кінця, попросили розповісти "Гаррі Поттера" з початку.

Незабаром вони почали асоціювати себе з героями магічного всесвіту.

"Ми відчували себе вʼязнями Азкабану, за дверима – дементори. А з дементорами як найкраще боротися? За допомогою патронуса… І от коли людина в полоні починає вірити, що її вдома чекають, це створює такого сильного патронуса, через якого ніякі дементори не пройдуть".

Татуювання з символікою фентезі, які Олександр набив собі ще до війни, теж певною мірою оберігали його в полоні.

Дехто з росіян дивився фільми про "Гаррі Поттера", і коли вони бачили його татуювання, "в них проявлялася якась людяність, – починали нормально спілкуватися", каже він.

Лист до Джоан Роулінг

Тим часом Неллі, яка невпинно боролася за повернення свого чоловіка, також вирішила шукати допомоги в їхньому з Олександром захопленні.

Вона написала листа авторці "Гаррі Поттера" Джоан Роулінг.

Жінка розповіла письменниці, що вони з чоловіком – великі фанати її творів, що мають вдома колекцію книжок про "Гаррі Поттера" і багато сувенірів з символікою цього всесвіту.

Неллі також розповіла неймовірну історію про те, як її чоловік у полоні переповідає одну за одною книжки про хлопчика-чарівника і як це допомагає триматися йому й іншим українським полоненим.

"Ми віримо, що "щастя можна знайти в найтемніші часи, якщо не боятися звертатися до світла", - написала вона від руки англійською мовою, додавши, "Алекс став таким світлом для багатьох інших".

Щоб привернути увагу до цієї події, у лютому журналісти ТСН зняли сюжет про те, як Неллі пише листа до британської письменниці.

Джоан Роулінг не відповіла, але диво, на яке Олександр і Неллі так сподівалися, сталося.

"Людина у відчаї стукає спочатку у відкриті двері, потім у закриті, а коли і там не відповідають, починає стукати у вигадані фантастичні двері, - каже Олександр. - Я не виключаю, що за тими магічними дверима відповіли".

15 травня Неллі прийшло повідомлення на телефон від Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.

Побачивши його, вона розплакалася – Олександр повертався додому.

"Я сказала сину, що тата обміняли. Він так стрибати почав, я такої радості в нього ще не бачила, обійняв мене, не міг зрозуміти, чому я плачу".

Поки Олександр проходить реабілітацію, вони щодня розмовляють телефоном – адже їм так багато треба розповісти одне одному. І вже незабаром родина нарешті зможе обійнятися.

Тим часом Олександр залпом ковтає новини, намагаючись надолужити все, що він пропустив. А ще він отримує сотні повідомлень з підтримкою та посилки з атрибутами Гаррі Поттера від людей, які дізналися його історію.

"Не можу передати словами, що для мене це означає, і як я вдячний кожному, як я пишаюся тим, що є частиною цієї країни", - каже він емоційно.

Ще у 2022 році Неллі зробила собі татуювання з відомою фразою з роману, якою Северус Снейп зізнається у вірності і вічному коханні матері Гаррі: "After all this time? – Always". Таке саме татуювання є й у Олександра.

"Я собі цією фразою сказала тоді, що буду чекати Сашу стільки, скільки знадобиться", - каже Неллі.

"Після всього цього часу? – Завжди".

P.S. Коли наш матеріал уже був опублікований, ми дізналися, що Олександр, Неллі і Демид нарешті разом.